Перекладачі мистецтва

Душа України, культурна столиця, туристична мекка – і все це про наш рідний Львів. Але коли задумуєшся, а що ж так приваблює туристів закордону, то перше, що випадає на думку – це низькі ціни у кнайпах, яких розвелося у Львові до вибору, до кольору. А от про те, чим може похвалитися Львів окрім концептуальних атракцій, здається, усі вже забули. Про це я задумалася після розмови з моїм братом, який і справді правий, – ми розважаємо гостей міста у різноманітних кав’ярнях, пабах і ресторанах, але, яку інформацію про Львів і Україну, вони везуть додому? Що у нас низькі ціни на алкоголь і продукти?

Брама Національного музею імені Андрея Шептицького ховає за собою помітну будівлю на вулиці М. Драгоманова. Скільки б раз там не ходила, завжди знайдуться туристи, чи то львів’яни, які зупиняться, щоб зробити знимку цього місця. Будівля досі перебуває на реконструкції, однак, піднімаючись сходами вверх, мене цікавила не вона, а вже більш сучасна споруда, яка стоїть позаду неї – Музей українського мистецтва ХХ століття. Саме у цих стінах, на яких можна огледіти роботи Бойчука, Труша, Горської та інших художників минулого століття, я зустрілася із Людмилою Співак, завідувачем сектору зв’язків із громадськістю Національного музею імені Андрея Шептицького, щоб дізнатися, що таке – працювати ескурсоводом.

eemrblewshs%d1%80

9zvcszxuylg%d1%86%d1%8f

Збираючись на цю розмову, у голові я мала певний образ людини, яка працює у музеї та проводить екскурсії. Для мене це була комунікабельна та відкрита людина, яка готова говорити про мистецтво до втрати пульсу. І мені було цікаво, наскільки це ж правда, наскільки можна любити цю професію.

«Ну, по-перше, мені моя професія дуже подобається. Оскільки, це спілкування з людьми та спілкування з мистецтвом». Наша розмова розпочинається саме із цієї фрази в одному із залів, де проходила експозиція українського народного вбрання.

Пані Людмила підтверджує мою думку про комунікабельні навички екскурсоводів, тому що одразу береться розповідати про специфіку обраної нею професії. «Екскурсовод працює із різними віковими аудиторіями. І коли ти працюєш із людьми різного віку, ти і екскурсію пристосовуєш до різного віку. Цікавим є сам факт того, як люди сприймають експозицію. Наприклад, будь-яку, навіть складну тему експозиції, можна підстосувати під дитячу аудиторію. Найбільш вдячна аудиторія – це власне – дитяча. Це аудиторія, яка зараз найчастіше ходить у музеї. Вона цікава, насамперед, тим, що діти сприймають мистецтво так… просто, не так, як дорослі. Дорослий буде стояти перед картиною і шукати щось…зміст, сенс, а дитина не має накладень на бачення того чи іншого явища. Іноді дитина стоїть перед картиною і може знайти у ній те, що дорослий не може, не бачить того. Особливо, що стосується сучасного мистецтва, діти дуже цікаво його сприймають».

Наша розмова відбувалася близько 11 години ранку, звичайно, на цей час у музеї не знайдеш багато відвідувачів, але, все-таки, було цікаво, хто ж частіше відвідує музеї. Експонати, які стоять у залах, безумовно, заслуговують глядачів, які б із захопленням їх оглядали. Але хто вони?

«Є окрема аудиторію – це львівяни, аудиторія, яка своє мистецтво сприймає по-іншому, і туристи, скажімо, яким потрібно трішки пристосовуватися. Для львівських музейників бажаною аудиторією є львівяни. Оскільки, Львів – це їхнє місто. У Львові більше як 50 музеїв, і не кожний львівянин про це знає. Скажімо так – доволі рідко львівяни відвідують музеї. Частіше наші відвідувачі – це іноземні туристи, зокрема поляки. Однак дитяча аудиторія – це насамперед львівяни. І це вже плюс, тому що в майбутньому буде така аудиторія, яка ходитиме у музеї.

Власне мистецтво екскурсовода полягає в тому, щоб пристосуватися до групи, побачити, що в ній цікавого, на чому потрібно зробити акценти. І кожна екскурсія, яка ведеться, відбувається по-своєму. Насправді, екскурсія – це творчість. Ти розумієш, що потрібно по-різному говорити до кожної аудиторії і зробити так, щоб було цікаво. Головна ціль екскурсовода – це зацікавити мистецтвом.»

Саме тоді моє припущення, щодо того, що екскурсовод повинен мати психологічні навички знову знаходять підтвердження. Людмила Співак погоджується, що потрібно вміти «зловити хвилю».

«З одного боку, це приходить із досвідом. Із часом, коли людина приходить, після 1-2 речень, ти розумієш, як людина сприймає мистецтво, і тоді знаєш на чому зробити акценти. Є люди, які хочуть більш такої ліричної екскурсії, є люди, які хочуть наукового викладання фактів».

3r3hvwwkcnk%d1%81

У цей момент у залі з’являється перша відвідувачка, уважно розглядаючи картини на стінах. Пані Людмила розповідає, що у музеї часто відбуваються майстер-класи та інші заходи, які б зацікавили все більшу аудиторію відвідувати музеї. Виникає думка, що у Львові немає готової аудиторії, яка б могла завітати до музею просто тому, що там можна познайомитися із виставкою одного із українських художників. Хіба аудиторію завжди потрібно забавляти подібного роду «додатковими функціями»?

«Власне музеї є різні, і людина сама обирає куди вона хоче піти. Тобто це нормально, що людина має якісь смаки. Але якщо людина вже прийшла у музей, то вона може обрати будь-яку форму музейної роботи, яка її цікавить. Вона прийшла на виставку, але може ознайомитися із експозицією. Це власне та форма – спочатку людину привести до музею, і зробити так, щоб їй було цікаво».

Однак із самого початку хотілося дізнатися, як саме люди потрапляють у цю професію. Хтось із вас мріяв у дитинстві стати ескурсоводом, а?
«Напевно кожна людина, отримуючи освіту, приходить на роботу і фактично здобуває нову освіту і професію. Моя освіта – словянський філолог, закінчила Львівський національний університет імені Івана Франка. У музей я потрапила 10 років тому, це був Національний музей Івана Труша, де я робила акцент на освітню програму. Фактично у національному музеї немає такої професії, як екскурсовод. Є науковий, фондовий працівник, є люди, які працюють у культурно-освітні ділянці, але усі вони ведуть екскурсії залежно від того, яка приходить аудиторія. Але у кожного своя специфіка, наприклад, наукова сфера, а є культурно-освітній напрям, у якому працюю я, тобто пристосування експозиції до потреб аудиторії. Зокрема, у музеї Труша, у мене, як правило, були такі освітні програми з метою долучити дитячу аудиторію. Потім, рік тому, я працювали у Музеї Леопольда Левицького. Це вже графіка».

Сьогодні Людмила Співак працює у музеї Андрея Шептицького. За 10 років своєї кар’єри вона змінила кілька музеїв, що безумовно позитивно вплинуло на професійні навички, а разом із тим дозволило розвиватися й особистісно.

«Взагалі зміна місць роботи…вона цікава. Цікава тим, що це зміна художника. Труш – живописець, Левицький – графік. Ця зміна вона навпаки стимулює самих екскурсоводів розвиватися».

Над запитанням щодо труднощів у професії, тому що безумовно вони є у кожній галузі, пані Людмила задумується, і складається враження, що, можливо, ця професія – чудесний виняток.

«Найважче звичайно спочатку. Коли ти входиш у цю професію, коли ти починаєш щось нове для себе вивчати. Але я б не сказала, що виникали якісь серйозні труднощі. Колектив Національного музею працює злагоджено. Тобто, це така командна робота, що якщо в тебе виникають якісь питання, то ти звертаєшся до керівництва, до колективу, – і питання вирішується в команді.»

«Це, звичайно, Лувр», відповідає, коли я запитую у якому музеї світу хотілося побувати. «А взагалі, оскільки, я починала роботу в Національному музеї Труша, який фактично залишається моїм улюбленим художником, то я хотіла б відвідати музей в Живарні, це музей Клода Моне. Це фактично місце, де народився французький імпресіонізм, тому мені було б дуже цікаво побачити цей музей. Мені подобаються невеличкі музеї, меморіальні музеї, музеї-квартири.»

І звичайно розмова дісталась і до теми, яка «болить» усіх у нашій країні. Було важко не заговорити про фінансування музеїв у час, коли грошей у бюджеті не вистачає буквально на все.

«З того досвіду, що був у мене, наприклад музеї в Польщі, є звичайно з чим порівняти. Українські музеї не гірші за європейські в плані колекції. Просто питання фінансування музеїв, а в Європі таких питань немає. Там ти створюєш проект пишеш кошторис, і тобі дають гроші. А у нас ти створюєш проект, пишеш чи не пишеш кошторис – ніхто це не хвилює. Але насправді робота музею залежить від самих музейників. Якщо є бажання зробити якийсь проект – кошти знайдуться. Тобто, є меценати, є спонсори, які дуже слабо, але які все-таки підтримують проекти. Це все залежить від людей, які працюють у музеї.»

u5stakwupce%d0%b2 

Я звертаюся до теми українського мистецтва у світі. Наскільки воно відоме та представлене у музеях Європи чи будь-якого іншого музею за межами України.

«Українське мистецтво має, що представити Європі, просто знову є проблеми з фінансуванням, знову все впирається в гроші, щоб вивести виставку. Але українське мистецтво абсолютно не програє. Воно не досить розкручене, але воно не програє за своєю важливістю європейському мистецтву».

Ця теза викликає звичайно всиляє в мене надію, що все ще попереду. Тому виникає питання, якби у часову капсулу, яку б відкрили через 100 років, потрібно було помістити картину одного із українських художників, яка б мала представляти у майбутньому нашу країну на всесвітні виставці, хто б це мав бути?

«Це безперечно художники, які зараз на слуху, і завжди будуть представляти Україну на виставках. Це і Архипенко, і Богомазов, і Бойчук… і звичайно Труш. Я не можу виокремити якогось конкретно художника, навіть із цієї композиції (прим. ред. – йдеться про тогочасну експозицію у музеї). У кожного є своя особливість, графіка – це графіка, живопис – це живопис, тут залежить від смаків людини. Я, наприклад, люблю і графіку, і живопис, оскільки я більше працювала із Трушем і Леопольдом Левицьким…

Одразу стає зрозуміло, що це надто складно, однак незатяжна пауза, і я отримую таку бажану відповідь.

«Все-таки, напевне, це був би Труш». І ми разом сміємося із полегшенням, розуміючи, що це справді важке і відповідальне запитання, на яке знайшлась відповідь.

Після чого останнє, що хочеться дізнатися, це яким має бути хороший екскурсовод, який зумів би закохати вас у мистецтво.

«Це вміння зацікавити, екскурсовод має бути на одній хвилі з групою, враховувати побажання. Це комунікабельність, впевненість, він повинен володіти інформацією. І йому повинно бути цікаво. Взагалі це є  першим фактором. Екскурсоводу повинно бути самому цікаво, і тоді людям буде цікаво слухати. Бо якщо екскурсоводу просто викладає те, що в нього там записано на листочках, і він це завчив – це не буде мати ефекту. Повинен бути діалог між екскурсоводом, експозицією і відвідувачем».

Тепер закриваючи браму, я була рада,  що ми маємо таких перекладачів, які на початкових етапах допомагають нам порозумітися із мистецтвом. Мають натхнення працювати у тих умовах, які маємо на сьогодні, й прагнути більшого. Все, що залишилося сказати – це  хочеться вірити, що після кожного такого «діалогу» кожний із нас закохається у мистецтво та стане частиною суспільства, для якого відвідувати музеї – це звична практика, а не якась дивина.

 Басараб Олена
Джерело: mixarium.wordpress.com

Leave a Comment

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

This site uses Akismet to reduce spam. Learn how your comment data is processed.